Країна для життя, а не програмування. Про навчання і роботу в Італії

Привіт, мене звати Олександр Гончар. Я займаюся машинним навчанням в українському стартапі MAWI solutions та консультую компанії щодо ML. Закінчивши бакалаврат з прикладної математики в КПІ у 2014 році, я продовжив навчатися за цією спеціальністю в магістратурі університету у Вероні. У статті розповім, чим вища освіта в Італії відрізняється від нашої, чому ця країна є вдалим вибором для тих, хто хоче насолоджуватися життям у неспішному темпі, але поганою для тих, хто звик робити все швидко та хто прагне розвиватися в технологіях як програміст чи девелопер.

Як усе почалося

Ще на другому курсі навчання в університеті я задумався про те, що хочу набратися досвіду за кордоном. Вчився у гімназії з поглибленим вивченням мов, встиг одним оком побачити інші культури, відчував, що далі цікаво пізнавати світ. Коли закінчував бакалаврат, думав продовжувати навчання в Німеччині, переглядав можливості, мав на той час сертифікат IELTS. У січні 2015 року наш професор, очільник кафедри прикладної математики Олег Романович Чертов розповів про магістерську програму з математикив університеті у Вероні для студентів з-поза меж ЄС. За її умовами, відібраним учасникам надається по 9000 євро стипендії на кожен із двох років навчання.

На той час я мало що знав про Італію, окрім, хіба, футболу. Нова країна, нова мова — подумав, що це буде цікавим викликом, і почав готуватися. Зібрав потрібні документи (CV, мотиваційний лист, перелік навчальної програми і оцінок з предметів). Документи (всі перекладені англійською) подавав у лютому, а в березні проводилися інтерв’ю. Їх було два етапи: на першому переглядали мої оцінки, резюме, мотиваційний лист, знання англійської. За цими документами оцінили всіх аплікантів. Тих, хто мав найвищі оцінки за результатами першого етапу, запросили на особисте інтерв’ю по скайпу. Там запитували, чим займаюся, чому хочу вивчати математику, що хочу винести з універу. Я відповідав, що вже працюю у сфері машинного навчання і хочу поглибити фундаментальні знання, щоб розв’язувати більш складні задачі. За результатами цієї співбесіди був першим у списку за набраними балами.

Найскладнішим у процесі підготовки було те, що на той час я ще не отримав на руки диплом бакалавра. Через це виникали різні бюрократичні труднощі з посольством Італії, де мав отримати візу. Мені потрібно було раніше за однокурсників отримати цей документ, для цього ходив у поліграфію домовлятися, та все одно затягнулося з друком. Загалом від часу, коли дізнався про стипендію, до моменту, коли владнав справи в посольстві, минуло півроку.

Документ, який регламентує моє перебування в Італії, — це тимчасовий дозвіл на проживання у вигляді пластикової картки. Його потрібно поновлювати щороку у квестурі (державному органі, який займається справами мігрантів). У квестуру приношу документи, які підтверджують, що я дійсно вчуся, маю де і на що жити.

Загалом у кожного може виникнути своя історія з документами. Приміром, у мого друга, який теж збирався на навчання в Італію, виникли труднощі через те, що в його дипломі з університету Шевченка було написано про 3 роки і 10 місяців навчання на бакалавраті замість чотирьох. Єдине, що можна вдіяти в такій ситуації, — дослухатися до порад працівників консульства і виконувати їхні рекомендації.

Нині йде третій рік мого навчання, яке закінчиться захистом диплома. Навчання може тривати довше, ніж два роки, поки не захистиш диплом, утім, стипендія передбачена на дворічний термін. Головна умова навчання — щосеместра складати певну кількість кредитів, щоб продовжувати отримувати стипендію. Загалом цього нескладно дотриматися.

Житло

Протягом двох років навчання, на які передбачена стипендія, давали гуртожиток. Перший рік жив у ньому. Проживання оплачував зі своєї стипендії: приблизно 210 євро у місяць. Мешкав у блоці зі ще одним хлопцем (по окремій кімнаті для кожного), він теж із України, тож швидко знайшли спільну мову. Місця у кімнаті було вдосталь, щоб, наприклад, робити зарядку. Кожна кімната мала окрему душову, туалет. Кухня була спільною на поверх, де 12 кімнат. Намагалися зі всіма домовитися, щоб слідкували за чистотою, тож особливих проблем щодо ведення побуту не виникало. Оскільки університет — учасник багатьох програм обміну, то жив переважно не з італійцями, а зі студентами зі всього світу: від Канади до Австралії.

Наступного року вирішив знімати кімнату в квартирі, бо не зовсім звик до гуртожитських умов. Уже коли виселявся, дізнався, що мав змогу платити менше. За рік сплатив 2500 євро, а міг би — 1000, оскільки я студент з-поза меж ЄС (тому, якщо збираєтеся на навчання за кордоном, варто завчасно цікавитися такими опціями).

Коли вирішив знімати кімнату, студентська організація ISU при університеті підшукала мені житло. За нього також довелося платити більше, як уже збагнув згодом. Кімната, яку мені знайшли, обходилася в 300 євро за місяць, хоча з такими ж умовами і розташуванням (10 хвилин пішки від головного корпусу університету) реально знайти за 200-250 євро.Але було легше не завдавати собі клопотів із пошуком.

Після другого року навчання вирішив шукати квартиру, щоб проживати вдвох із дівчиною. Це виявилося найважчим: я студент, а з цим статусом офіційно не можна працювати. До того ж, я іноземець, це теж ускладнює процес. Мало хто хоче здавати квартиру за таких умов, тож мені знадобилося півроку шукати і переконувати власників житла у своїй платоспроможності. Зрештою, вдався до послуг агентства, вони знайшли орендаря, якому я роз’яснив ситуацію й домовився. Оренда двокімнатної квартири неподалік центру Верони коштує 600 євро + орієнтовно 100-150компослуг на місяць. Також за послуги агентства сплатив 10% від річної вартості оренди + податки.

Вид з мосту Ponte delle Navi біля мого дому

Ціни на купівлю житла у Вероні стартують від 100 тисяч євро за двокімнатне помешкання й можуть сягати 200-300тисяч євро. За моїми спостереженнями, серед італійців, які вже реалізувалися в житті, більше прийнято купувати житло, аніж орендувати. Відсотки за іпотекою незначні — 2-3%,крім того існують державні програми підтримки для молодих сімей. Іпотека вигідна не лише через низькі відсотки: якщо з якихось причин більше не можеш сплачувати кредит, банк пропонує продати житло іншому клієнтові й отримати гроші за продану частку квартири.

Навчання

Як на мене, головна відмінність тутешнього навчання від українського — не в професорах, технічному оснащенні або програмах. Найбільше відрізняються самі студенти та їхня мотивація. У нас, наприклад, вступають на технічні спеціальності у виш, тому що модно бути програмістом. При цьому у нас на курсі в Україні було відсотків 20 людей, справді зацікавлених у предметах. Тут же не потрібно витрачати 4-6років на університет, якщо хочеш бути програмістом. Навчитися програмувати можна у коледжах. Якщо італійський студент обирає університет (а надто магістратуру), це означає, що він хоче займатися конкретною дисципліною, наприклад, математикою і нічим більше.

Зазвичай за годину до початку пар студенти приходять в університет, щоб повторити минулий матеріал, сидять на всіх парах, лекції записують на диктофон. Після пар йдуть у бібліотеку: читати книжки, опрацьовувати конспекти, слухати записи. Так триває приблизно до 20-їгодини. Лише після цього проявляється італійськість студентів — можуть іти в бар. Я сам, зізнаюся, так багато не вчився, але точно більше, ніж в Україні. Студенти загалом дружелюбні, навзаєм допомагали одне одному при потребі, жодного негативу або холодності не згадаю.

Під час навчання не прийнято працювати. Студенти, які досі ще не працювали в індустрії, більше переживають за оцінки. Це також пов’язано з подальшою мотивацією. Якщо людина йде в магістратуру, це значить, що вона хоче робити кар’єру в науці. Наприклад, планує далі отримати ступінь PhD, тож стовідсотково будуть дивитися на оцінки. Також у Європі краще працюють соціальні ліфти: тобі не потрібно так, як у нас, крутитися, щоб чогось досягти. Хороші оцінки — це критерій для студентів, що вони роблять усе правильно. Згодом це конвертується у зарплати.

Тож коли такі студенти приходять на заняття, у професорів немає іншого виходу, окрім як вчити їх добре. При цьому кваліфікація викладачів приблизно така сама, як у їхніх українських колег: здебільшого вони попрацювали в індустрії, їздять на наукові конференції, публікуються у наукових виданнях.

В усьому іншому умови навчання приблизно такі самі. Матеріально-технічна база хоч і на вищому рівні, ніж в українських вишах, але значного контрасту не відчувається. Предметів було менше, ніж в Україні, за рахунок того, що немає додаткових дисциплін, на зразок філософії. Треба набрати 120 кредитів, щоб закінчити магістерську (без обумовлених дедлайнів — можна хоч 10 років складати, якщо ти італієць, і 5 років, якщо іноземець). Я складав екзамени протягом трьох років, зараз пишу дипломну роботу, у березні захищатиму. Оптимально можна складати 4 предмети в семестр і таким чином усе встигнути.

Щодо мого професійного напрямку — машинного навчання, вийшло так, що в самому університеті мені взагалі запропонували прочитати кілька практичних міні-курсів з практичного глибинного навчаннята нейронних мереж для часових рядів. Студентам сподобалось, приїжджали навіть PhD з інших міст та університетів. Це трохи підтверджує наголос на теоретичні знання у моєму університеті. Але точно можу сказати, що вивчення базових математичних дисциплін дуже допомогло грунтовному розумінню того, як працює machine learning (а не так, як на відомій картинці з Карлсоном).

Адаптація

Найперше, до чого належало звикнути, — це до того, що почав жити сам, без батьків. По-друге, довелося вивчити італійську і звикнути розмовляти нею всюди. Магазини, лікарні, оформлення документів — ніде без неї не обійтися. Також складно було поєднувати роботу з навчанням, оскільки навчатися треба було набагато більше і якісніше, ніж в Україні. Коли я тільки переїжджав, працював віддалено на один американський стартап. Приблизно через півроку, коли він зазнав краху, почав шукати іншу роботу, оскільки стипендії не вистачало, аби підтримувати звичний рівень життя. Певний час був фрілансером на різних проектах, пов’язаних з машинним навчанням, тож не ходив на всі пари. Брав конспекти у професорів і казав, що вчитимуся таким чином, оскільки працюю. Викладачі до такого рішення поставилися з розумінням, не можна сказати, що надто цим переймалися.

Загальні враження від країни

Перше, що впадає в очі, — це те, що італійці з повагою ставляться до чужого життя і права на відпочинок. В Італії магазини, торгові центри не працюють після 20-їі по неділях. Це країна для життя, особисті права, відпочинок — на першому місці.

Італійці емоційні, відкриті, схильні розмовляти з незнайомцями, співати на вулицях, якими стереотипними не здавалися б ці характеристики. У їхньому спілкуванні більше усмішок і жартів. Це миролюбний, неагресивний народ. Принаймні я не бачив, щоб у новинах часто повідомляли про кримінал або насилля. На вулицях курять травку, жодних конфліктів через це не виникає. Багато мігрантів з Африки, Азії, Сходу.

Італія — чудова країна для життя, якщо ваша мета — отримувати задоволення від купівлі гарних речей, смачної їжі, веселощів, безтурботності, відчуття свободи. Італійці не є трудоголіками, проте їхня економіка не остання в Європі. Тут розвинені туризм, класична культура, архітектура, дизайн, арт. Це традиційні для країни галузі. Якщо ж у людини ціль пожити в країні, яка рухає бізнес, науку, технології, то їй не в Італію. Інновацій тут менше, це проявляється навіть у елементарних речах. Наприклад, якщо в Києві вже кілька років, як можна розплатитися з телефону в метро, то в Мілані така опція з’явилася лише цьогоріч.

Міст біля Castelvecchio

IT-ринок

В Італії все посередньо з технологічними гігантами і стартапами порівняно, наприклад, із США. Якщо умовно поділити ринок ІТ-професій за типами проектів — продуктові компанії (не важливо, ІТ чи ні), технологічні стартапи, великі корпорації (теж не важливо, ІТ чи ні), консалтингові, аутсорс/аутстаф-компанії та R&D лабораторії — то в Італії помічаю перекіс на продуктові компанії (частіше не ІТ) та R&D лабораторії.

Здебільшого не йдеться про використання передових технологій — треба, щоб усе просто працювало і продавалося. Технологічні гіганти не надто охоче відкривають тут свої офіси, є один офіс Амазону, є Google. Але ті, хто дійсно хоче працювати в Гуглі, Амазоні, їдуть далі в Європу або в США.

Я був спікером на кількох ІТ-івентах в Італії: Heroes of Maratea, Machine Learning Milano. Рівень проектів мене трохи розчарував. Наприклад, на першому івенті найбільше уваги привернули стартапи з пошуку італійської піци у Штатах та девайс для зав’язування краватки. На другому мітапі було більше вчених, рівень теоретичної підготовки яких дуже високий, але з прикладними результатами все не так круто.

На мітапі Machine learning Milano

Італійці не дуже хочуть працювати над рутинними аутсорсними задачами, тому консалтингові, аутсорс-компанії багатьма розглядаються лише як перша робота для здобуття досвіду. Більшість спеціалістів, які отримали вищу освіту, на такі проекти, де потрібно просто щось попрограмувати, дивитись не будуть. Італійські (й інші європейські) компанії це розуміють і аутсорсять, наприклад, в Україну, а самі керують ІТ-відділами у продуктових компаніях.

Залежно від міста, фронтенд девелопер може отримувати 2-2,5тисячі євро, full-stack розробник — 2,5-3,5тисячі євро, data scientist — 3-4тисячі євро (без поділу на умовних джуніорів-сеньйорів, у вакансії просто пишуть Software Engineer, Data Scientist). Для порівняння: прожитковий мінімум у країні складає 900 євро, а в описах вакансій на будь-яку роботу пропонують не менше, як 1,5 тисячі євро.

Загалом програмісти не відчувають себе такими королями життя, як в Україні, тут вони точно не еліта нації. Італійський бармен може отримувати 2000 євро, а програміст-інтерн — усього тисячу. Оскільки робота важка, то не так багато охочих вкладати стільки зусиль заради того, аби отримувати додаткових 500-1000євро щомісяця.

З іншого боку, в Італії досить непогано розвивається наука, університети підтримують проекти на базі досліджень. Тому для тих, хто не женеться за високими зарплатами в ІТ, а хоче робити якісні дослідження зі стипендією 1200-2000євро в місяць (для PhD студента), італійські виші можуть бути дуже непоганим варіантом.

Транспорт

Оскільки Верона — невелике місто, рідко користуюся громадським транспортом. Живу практично в центрі, усі потрібні локації знаходяться на відстані 20-30хвилин пішки. Разовий квиток на автобус коштує 2 євро на 90 хвилин. Можна купити пачку з 10 квитків по 1,20 євро. Є проїзний на місяць (35-40 євро),але мені вистачає цієї пачки на кілька тижнів.

Транспорт нормальний, охайний, автобуси ходять кожні 10-15хвилин у будні і раз на 30-60хвилин у вихідні або в пізній час. Контролери є, і вони штрафують :) Таксі може коштувати 10-20 євро,але я користувався ним лише кілька разів.

Італією ходять круті швидкісні потяги місцевої залізниці Trenitalia, з Верони будь-куди на північ Італії можна доїхати за 2 години. Для нічних переїздів зручно використовувати Flixbus.

Якщо завчасно планувати подорожі в інші країни, то за 20-30євро можна знайти квиток, скажімо, до Франції на Ryanair. Літати можна з Верони, з Мілана, кілька разів літав з Венеції. Літати можна куди завгодно, найзручніше, звичайно, у сусідні країни: Іспанію, Німеччину, Францію.

Вартість життя

Головна стаття витрат — це квартира, 600 євро на двох людей (+ орієнтовно 100-150євро компослуг на місяць). Щоб добре їсти вдома (рибу, м’ясо, овочі, фрукти, круасан з кавою у кафе, тобто без супер-делікатесів, але поживно і корисно), одній людині вистачає 300 євро на місяць. Продукти звик купувати в супермаркетах, у Вероні є великі мережі на зразок Spar. Мінімальний чек на обід у кафе складе 10 євро. Інші щомісячні витрати — це транспорт, медична страховка, спортзал. Місячний абонемент коштує 25 євро.

Не будемо також забувати про одяг, догляд за собою, купівлю потрібних речей для будинку та електроніки, хобі, самонавчання, онлайн-сервіси (Netflix, Spotify, Amazon) витрати на благодійність та подарунки близьким. Ці витрати варіюються для кожної людини. Але одяг точно дешевший, ніж в Україні (масс-маркет бренди, як Zara, у Києві можуть коштувати на ~10-20 євро більше).

Для дозвілля теж є багато чого цікавого. В Італії багато різних виставок: від арту до котів. Квиток на виставку в галерею, музей коштує 10-1550 євро,залежно від масштабу події. Квиток в кіно не на 3D-фільм коштує 8 євро. Можна подорожувати в інші міста (година потягом), на озера Комо чи Гарда або на північ — у гори біля Тренто. В Arena di Verona часто бувають концерти, зазвичай там повний sold out за місяці до самого івенту.

Якщо підсумувати, то, як на мене, нормальне життя в Італії коштуватиме від 1500 євро в місяць на одну людину.

Біля Arena di Verona

Медицина

Як студент, сплачую приблизно 150 євро на рік за медичну страховку. Кілька разів, коли хворів, мав досвід спілкування з лікарями. Усе має такий вигляд: спершу йдеш до сімейного лікаря, він тебе оглядає і відправляє до наступного спеціаліста. Огляд у сімейного лікаря безплатний, натомість лору, до якого одного разу мене направили, заплатив 30 євро за п’ятихвилинний огляд (без страховки це коштувало б ще більше).

Оскільки не всі лікарі розмовляють англійською, завчасно гуглив терміни, щоб знати, як описати свої симптоми. Не помітив різниці у якості обслуговування між українськими та італійськими лікарями (але це, можливо, тому, що відвідував дуже професійних лікарів в Україні).

Мова

Почав вчити італійську мову у Києві, один місяць приватно займався з викладачем. Коли приїхав, вливався в середовище, продовжував вчити мову у процесі. У Києві вивчив основи, граматику, а вже в Італії на цей каркас нанизував подальші знання. Тепер знаю італійську на рівні, достатньому, щоб порозумітися в побутовому спілкуванні. Як на мене, мова зовсім нескладна, особливо, якщо вже є знання хоча б одної іншої європейської мови (англійська, іспанська або французька — ідеально).

В університеті запросто можна обійтися без знання італійської, поза ним — ні. Якщо хочеш жити в Італії, мову потрібно вчити. Туристу можна обійтися, але в постійному спілкуванні без знання італійської за тобою закріпиться тавро іноземця. Щоб влитися в суспільство, мати можливість за потреби попросити поради, треба вчити італійську.

Висновки

Найбільша краса Італії в тому, що ця країна наче створена для того, щоб жити і радіти. Тут чудові умови, щоб працювати віддалено з клієнтами з інших країн, залишаючись у приємній зоні комфорту.

Я звик до швидшого темпу життя в Києві, особливо в роботі, тож італійська повільність у цьому сенсі не влаштовує. Так само до мінусів відніс би бюрократію. Але з огляду на те, що для мене, як для іноземця, апріорі передбачено більше процедур і тяганини, не маю особливих скарг.

Найбільший недолік у тому, що для спеціалістів моєї професії тут мало можливостей, щоб не лише працювати, а й розвиватися. Верона є веселим туристичним містом, але загалом вона дещо консервативна. Тож тут точно не залишатимуся, подумую про переїзд у сучасніші Турин або Мілан, а то й за межі країни: в такі технологічні хаби, як Париж, Берлін або Барселона.

За допомогу у підготовці статті дякуємо Ярославі Тимощук.