Від редакції: автор статті не спілкується українською або російською. Текст перекладено на українську редакцією DOU. Оригінал статті можете прочитати за посиланням. Свої коментарі та питання до автора залишайте, будь ласка, англійською.
На початку року я працював дистанційно в розподіленій команді, до складу якої входило кілька українців. У той час я вів типовий спосіб життя цифрового кочовика — працював, вільно подорожуючи світом.
Після продажу останнього успішного стартапу в Сан-Франциско та виконання всіх зобов’язань, разом з бізнес-партнером вирішили відкрити офіс нашої нової B2B-компанії в Києві. Київ — велике чудове місто з чималою кількістю модних ресторанів і затишних кафе, з дивовижними й розумними людьми та привабливими, за американськими мірками, цінами.
«Це місто буде до нас привітним і гостинним!», — гадали ми. У західних медіа розповідають, що велика кількість українців, принаймні, киян, прагне стати частиною західного світу, на противагу так званому «російському світові», і саме це прагнення спричинило революцію на Майдані. Українська економіка має розвинений IT-сектор, а відтак вітатиме іноземні інвестиції та кваліфікованих працівників у цій галузі, що швидко зростає. Населення скорочується, більшість тих, хто виїжджає з країни, — талановиті й мотивовані молоді люди. Будь-який сторонній спостерігач справедливо вважав би, що за таких умов залучення кваліфікованих і досвідчених іноземців мало б стати для України пріоритетом, як це відбувається в багатьох інших країнах, що перебувають у стані модернізації та намагаються залишатися конкурентоспроможними.
Щодо українців, вони дійсно виявилися досить привітними й доброзичливими. Щоправда, порівняно з Каліфорнією, існують деякі важливі культурні відмінності, до яких довелося звикати. Наприклад, люди тут не дуже охоче посміхаються незнайомцям або беруть участь у випадковій розмові з тими, кого не знають. Але це, насправді, дрібниці. Людей, що вільно говорять англійською, у Києві дуже мало, порівнюючи з майже будь-яким іншим великим містом світу. Більшість киян у повсякденному житті спілкуються російською, хоча написи майже скрізь зроблено українською. А загалом, якщо не зважати на мовні труднощі, люди тут прекрасні, і з ними приємно й легко спілкуватися.
Справжньою проблемою цієї країни є не люди, а надмірна забюрократизованість державних установ.
Я наївно вважав, що переїхати до України або перебувати тут деякий час буде не складно. З огляду на те, що багато талановитих молодих людей виїжджають за кордон, економіка перебуває у кризовому стані, а країна прагне інтегруватися до Заходу, я був переконаний, що імміграція стане простою формальністю. Як виявилося, уряд України робить усе можливе й неможливе, щоб іноземці почувались абсолютно непотрібними цій країні.
Отримання візи типу D
Усе починається з прибуття до аеропорту «Бориспіль», де вас зустрічає паспортний контроль армійського зразка й таблички, що суворо застерігають від підкупу прикордонників. Частина проходів закрита безглуздими металевими ролетами, а на тих, що відкриті, спостерігається скупчення офіцерів у камуфляжі. Не проблема, просто одержуєте відмітку про перетин кордону і крокуєте далі.
Згідно з українським законодавством, громадяни ЄС і США можуть перебувати в Україні лише 90 днів протягом
В Україні, з причин, що перебувають поза межами мого розуміння, якщо іноземець усе ж таки погоджується пройти крізь складний і неприємний процес одержання візи, максимальний строк перебування становить лише 90 днів. Насправді, це смішно, я не можу зрозуміти, чому українці вважають, що термін дії візи має бути настільки коротким. Я подавав заяву на візу типу D в Чехії, і там термін її дії становив один рік.
Щоб одержати візу, я мусив звернутися за допомогою до українців, оскільки людям, що не живуть тут або не говорять російською чи українською, неможливо наодинці здолати стіну місцевої бюрократії. Через одну з найкращих у країні юридичних фірм мені вдалося знайти офіційну роботу. Це давало мені можливість одержати
До речі, мої адвокати повідомили мені, що існує можливість одержати візу та дозвіл на тимчасове проживання для приватних підприємців, але це надзвичайно неприємна й складна процедура. Я не впевнений, що це взагалі можливо, оскільки в такій заяві немає можливості обрати візу типу D. Але якщо це все ж таки можливо, процес, безумовно, є вкрай непрозорим.
На практиці це означає, що кожен, хто хоче працювати в Україні як приватний підприємець або підрядник, має дістати спонсорську підтримку будь-якої української компанії та працювати на неї. Чому так? Мабуть, чиновники Державної міграційної служби не мають уявлення про те, що таке підприємництво, бо ця установа й досі уособлює всі жахіття радянської бюрократії як взірця неефективності та байдужого ставлення до людей. Щоб одержати трирічний дозвіл на роботу, треба сплатити державне мито в розмірі 10 572 грн. (400 доларів США).
Дозвіл на роботу в Україні. Обов’язковий для іноземців, що бажають працювати в країні. Україні треба пильнувати, щоб ці божевільні іноземці не понаїхали до країни і не почали тут... працювати... чи що інше. Принаймні, не на себе.
У Чехії я зміг без проблем одержати однорічну візу типу D (і поновити її на два роки!) як приватний підприємець. Чому ж Україна є такою негостинною та створює стільки перешкод? Це питання я неодноразово ставив собі протягом наступних кількох місяців. Чому Україна ускладнює людям можливість в’їзду до країни? Невже на кордоні стоїть натовп охочих переїхати в Україну? Невже економіка працює настільки добре, що висококваліфіковані працівники бояться, що їхні робочі місця займуть досвідчені програмісти з-за кордону? Якій великій катастрофі має запобігти ця недолуга система?
Процес подавання документів на одержання візи типу D досить тривалий, оскільки ви маєте знайти робоче місце й одержати дозвіл на роботу. Для мене є загадкою, які стимули мають змусити роботодавця взяти на роботу на будь-який строк особу, що наразі не має дозволу перебувати в країні. Звичайно, після того, як вам дадуть дозвіл на роботу, призначать зустріч у консульстві (зазвичай за декілька тижнів) і приймуть усі належні документи, ви можете завітати до українського консульства (воно має розташовуватись за межами України) та офіційно подати заяву на одержання візи.
Посольство України в Празі
Коли я виїжджав з країни, щоб подати заяву на одержання візи, мене зупинили на кордоні. Офіцери прикордонної служби — настільки чемні й люб’язні, що на мить мені здалося, що я перебуваю десь на КПП в Бейруті — відвели мене до невеличкої кімнати й повідомили, що я порушив імміграційне законодавство. За їхніми словами, я перевищив строк перебування в країні на один день і, отже, маю проблеми. Я спробував пояснити, що саме зараз їхав подавати заяву на одержання візи, але марно.
Я і мій адвокат перевірили дати в’їзду та виїзду з України на штампах у моєму паспорті й підрахували, що сумарно я провів у країні 89 днів. Офіцер, з яким я спілкувався, мав усі дати в комп’ютері. Він підрахував за допомогою калькулятора і показав мені, що насправді я перебував у країні 91 день. Я запитав, чому він додав по одному дню до кожного періоду перебування, але він або погано говорив англійською, або вирішив проігнорувати моє запитання. Мені вручили якийсь папірець і наказали сплатити штраф у будь-якій касі на території аеропорту «Бориспіль». Пошук каси перетворився на справжній квест, оскільки ніхто не міг підказати мені, де шукати. Урешті-решт я побачив когось схожого на банківського службовця і сплатив близько 1600 грн. штрафу за своє грубе порушення — нахабну спробу провести на території країни 91 день протягом
Посвідка на тимчасове проживання і довгоочікувана віза
У Посольстві України в Празі я зміг подати заяву на одержання візи. Щоправда, і тут виникли певні труднощі, бо термінал не був локалізований на жодну з неслов’янських мов, і номера мого призначення не знайшли в системі, але загалом усе пройшло більш-менш гладко. Треба віддати належне працівникам посольства — мою заяву обробили досить швидко (за термінове оброблення я сплатив невеличкий сервісний збір), і вже за тиждень я повернувся, щоб забрати візу. Тепер я мав право офіційно перебувати в Україні! Ще 90 днів, хоча тепер строк перебування становив лише 90 днів замість 180.
Посольство України в Празі
І ось, озброєний здобутою в складній боротьбі українською візою, з виразом самовдоволення на обличчі, я впевнено підійшов до стійки паспортного контролю аеропорту «Бориспіль» і простягнув свій паспорт. Я одержав дозвіл на в’їзд! Нарешті я святкував свою перемогу над бюрократичною машиною Міністерства закордонних справ! Я почувався так, як, напевно, почувався Цезар, повертаючись до Риму після завоювання Ґаллії!
Українська віза типу D. На цілих 90 днів! Неймовірно!
Із цієї хвилини годинник знову розпочав відлік часу, цього разу для одержання посвідки на тимчасове проживання. Це завдання було ще складнішим.
Щоб мати право залишатись і працювати в Україні більш як три місяці, кожен іноземець має одержати посвідку на тимчасове проживання. Наскільки я розумію, вимоги ті самі, що й для одержання візи. Додатково треба надати адресу постійного проживання й кілька разів з’явитися до Державної міграційної служби. Подавати документи іноземець має особисто.
Одержати реєстрацію за адресою постійного проживання виявилось на диво легко, можливо, тому що мені допомагав адвокат. У переліку документів, які треба подати до Державної міграційної служби для одержання посвідки на тимчасове проживання, ця процедура не прописана належним чином, а працівники відповідних служб не розмовляють англійською.
Виклики від Державної міграційної служби
Звичайно, вимога до іноземців особисто подавати документи на одержання посвідки на проживання є логічною. Що не вкладається в межі логіки, так це сама Державна міграційна служба. Чим же є ДМС?
Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області
Саме тут я зрозумів, що таке державна бюрократія радянських часів. Не скажу, що до цього я жодного разу не стикався з бюрократією. У минулому я мав досить неприємний досвід в Окленді, в Каліфорнійському департаменті автомобільного транспорту та в Каліфорнійській раді з оподаткування франчайзингу, але зараз це було лайно найвищої проби.
У ДМС добре розуміють власні вади в обслуговуванні клієнтів. Вони навіть пообіцяли впровадити спрощену процедуру призначання особистих зустрічей, передбачених для таких заявників, як я. Незадовго перед тим, як я пішов туди з моїм адвокатом, вони створили нову систему призначання зустрічей, що виключала потребу годинами чекати в черзі. У день зустрічі ми прибули на місце в призначений час, але були змушені чекати кілька годин. Не залишалось нічого іншого, як насолоджуватись гарною погодою та милуватись мальовничими краєвидами.
Заявники чекають своєї черги
Київська ДМС розташована на лівому березі Дніпра в адміністративній будівлі, що має ознаки так званого бруталістичного архітектурного стилю. Коридори дуже вузькі, і якщо вам треба відійти на декілька метрів, доводиться протискатися крізь скупчення людей, що чекають своєї черги. У ДМС черга — це не засіб, а мета. Якщо вам призначено на першу половину дня і вас не встигли прийняти до 13:00 — часу, коли починається обідня перерва, — усі кабінети зачиняються на обід. Кажуть, що для тих, хто не хоче чекати в черзі, існує спрощена процедура. Ціна питання — близько 500 доларів США.
Нарешті, після декількох годин чекання, нас із адвокатом запросили на авдієнцію. Я стояв мовчки, оскільки ніхто з працівників служби не говорив англійською. Наші папери проштампували і відправили до інших подібних паперів, складених у гігантські стоси. На цьому наша авдієнція закінчилася, і ми пішли геть.
Кілька місяців по тому мене викликали до ДМС для одержання посвідки на тимчасове проживання! Після кількох традиційних годин чекання в черзі я тримав у руках цей документ. Мені було офіційно дозволено залишатись і працювати в Україні протягом трьох років. Нарешті моя складна подорож добігла кінця.
Я жартую! Насправді, ні. Це був ще не кінець
Тепер я мав одержати новий паспорт, тому що в старому не було вільного місця через відмітки про перетин кордону. Після одержання нового паспорта я мав унести зміни до інших документів. Ледве не забув! Ще я мав одержати ідентифікаційний податковий номер, щоб мати можливість сплачувати податки.
Спілкування з Державною фіскальною службою — окреме задоволення. Як завжди, мій адвокат пішов зі мною й узяв усі питання під свій контроль, оскільки я навіть не сподівався, що зможу розібратись у тонкощах податкового законодавства чи процедурах. До того ж, у цій установі теж не розмовляють англійською. У ДФС нам також довелося чекати. У комп’ютерній системі стався збій, і ми чекали, поки вона знову почне працювати. Потім нам сказали, що ми маємо прийти через три дні, передбачені процедурою для розгляду заяви. Зрештою я одержав ідентифікаційний номер, а з ним і можливість сплачувати податок на доходи фізичних осіб. Чудово!
Уносити дані нового паспорта у ваш дозвіл на роботу має ваш роботодавець. Власне, мій так і зробив. Для цього були потрібні сканкопія мого паспорта і дві копії нотаріально засвідченого перекладу. Я сфотографував свій паспорт і одержав дві копії нотаріально засвідченого перекладу, але їх не прийняли. Мабуть, переклад був неповним. Крім того, копії паспорта мали бути саме відскановані. Не сфотографовані. Наскільки я розумію, механізм роботи приладів із зарядовим зв’язком у сканерах і цифрових фотоапаратах аналогічний. Але не варто було сперечатися, тому мій адвокат мовчки взяв мій паспорт, зробив сканкопію і замовив новий нотаріально засвідчений переклад.
Залишився останній візит до... Державної міграційної служби! Для того, щоб міграційна служба могла внести номер мого нового паспорта до своєї електронної системи, я мав з’явитися власною персоною. Геть не розумію навіщо, але я був майже на фінішній прямій, і хотілось якнайшвидше поставити в цій історії крапку. Ми одержали талон через систему електронної черги і сіли чекати. Чекали ми, як завжди, довго. Час, на який нам було призначено, минув. Настав час обідньої перерви. Ми пообідали і повернулися. І знову сіли чекати. Нарешті нас запросили. Зараз номер мого нового паспорта нарешті внесуть до системи. Працівниця служби явно була новачком (як мені пояснили пізніше) і не розуміла, навіщо ми прийшли. Вона сказала, що не потрібно вносити жодних змін до моїх документів. Мій адвокат показав їй розділ закону, у якому зазначено, що до посвідки мають бути внесені зміни протягом 30 днів після видачі нового паспорта. Після цього необхідні зміни було внесено.
До речі, через те, що Державна міграційна служба приймала відвідувачів зі значною затримкою і утворилася велика черга, я не міг одержати талон на дату в межах установленого законом
Про всі подібні речі я дізнавався від свого адвоката, адже я сам не можу спілкуватися з державними органами через те, що розмовляю лише англійською.
P.S.
Після того, як я подав заяву онлайн і сплатив збір у розмірі 100 доларів США, посольство Естонії в Києві надіслало мені електронного листа, у якому повідомило, що сьогодні я можу прийти й забрати свою смарт-карту E-Residency. Користування цією карткою дає мені право відкрити бізнес і банківський рахунок в Естонії. Схоже, вони справді хочуть, щоб іноземці приїжджали до їхньої країни та вели там бізнес.
